Субтитри осені – дощі – записані в похмурий вечір

НАЗУСТРІЧ СУТНОСТІ СВОЇЙ

Так часто сниться: я себе шукаю,

Іду назустріч сутності своїй.

То, наче птах, у височінь злітаю,

То падаю з небес в доріг сувій.

То серед сну я раптом прокидаюсь

І щось важливе хочу пригадать.

Без спокою до ранку залишаюсь,

А вранці йду – до себе шлях долать…

***

Стікають зорі жовтими краплинами

У ніч серпневу, на пожухлі трави.

Вплітається моє безсоння римами

У срібний плескіт хвиль, в нічні заграви,

В обійми вітру, у далекі спомини,

В пахучі луки, де лежать покоси.

Стежиною, з дитинства ще знайомою,

Крізь час і відстань я іду наосліп.

***

Пташиний плач розгойдує світанок:

Над світом журавлиний ключ пливе.

Сміється клаптик неба наостанок

З калюжі, що мов дзеркало криве.

Заплакала я разом з журавлями –

Немов хто серце вийняв із грудей,

І полетіла сумом над полями,

Себе відчувши птахом між людей.

***

Срібло снігу в засіках зими

Сторожує мороз день і ніч.

Завірюха читає псалми –

В лісі чути луну потойбіч.

А калина цілунком гірким

Знов мої обпікає вуста,

І легесенько споминів дим

Смутком душу мою огорта.

***

ОСІННЄ

Субтитри осені – дощі –

Записані в похмурий вечір,

І жовтень в жовтому плащі

Печальні опускає плечі.

Шле есемески листопад:

«Привіт усім! Я вже в дорозі!»

Примерзлий пізній виноград

Дзьобає у садочку осінь.

Зайду у Всесвіт-інтернет:

На сайті неба – чорні хмари.

… У душу проситься сонет –

Під плач осінньої гітари.

***

Безсонна ніч вітрами грима

Й гірким пропахла полином.

Думки – ці вічні пілігрими –

Натхнення п’ють хмільне вино.

І між рядками стигла осінь

Зронила крапельку дощу.

Душа, розхристана і боса,

Рим назбирала досхочу.

***

Беру з долоні неба сонця скибку,

З комори літа – стиглі полуниці.

А спомин притулився вже до шибки –

Я знаю, він вночі мені насниться.

Коли впаде на тихе плесо річки

Від місячного сяйва срібна стежка,

Згорятиме душі тремтлива свічка,

Скидаючи вогонь на болю флешку.

***

Взяв під крило журавлик день осінній

Та й полетів за синій небокрай.

А погляд притрусив печалі іній

І сонце, наче охололий чай,

Теплом не обігріє змерзлу днину,

Що припада чолом до підвіконь.

…Зима простелить білу скатертину,

Сніжинки осипаючи з долонь.

***

Вітрила жовті розпустила осінь

І запливла у вересневі дні.

Верба в холодних водах миє коси,

Згадавши літа барви і вогні.

Та нині жовтий колір лиш у моді,

І, жовтий капелюх вдягнувши, дощ

Сумні пісні наспівує природі,

А в теплій хаті смачно пахне борщ.

А в теплій хаті затишно і тихо,

Та жаль пісень, народжених дощем:

Візьму їх в серце і об землю – лихом.

…Пливе над світом полиновий щем.

***

День нап’ється полину гіркого

І відкриє душу всім вітрам.

Поведе до лісу путь-дорога,

Де ховає осінь різний крам:

Перли рос на травах оксамитних,

Пишні сукні з жовтої парчі.

І на килим, зорями розшитий,

Ступить ніч при срібряній свічі:

Казку розповість і всім навіє

Віщі сни – щасливі та хороші.

А на ранок збудуться всі мрії,

І рядки попросяться у зошит.

***

Дерева, начебто примари,

Під жовтим світлом ліхтарів,

Гіллям чіпляючись за хмари,

Бредуть у потойбічність снів.

Не вибираючи дороги,

Аж по коліно у снігу,

Тікають в ніч мої тривоги,

Згубивши рими на бігу.

***

Знов карає ніч мене безсонням

І блукають безпритульні сни,

Б’ють крильми об тихі підвіконня

Та благають: «Трішечки засни,

Щоб було куди нам прихилити

Таїну, призначену тобі.»

…Тягне ранок, вже росою вмитий,

Клопіт на буденності гарбі.

***

Листя, нереально золоте,

Падаючи, робить реверанси.

Так і день осінній опаде,

Не розклавши всі свої пасьянси.

Опаде у вічність мовчазну,

На прощання посміхнувшись ясно.

Забере з собою таїну,

Залишивши нам окраєць щастя.

***

Осінній вітер в пазуху заліз

І гріється, неначе кошеня.

А вечір котить небом синій віз

І зорі розсипає навмання.

Холодні роси напувають світ,

Який ще марить сонячністю днів.

Та ранок пригадає давній хіт:

Прощальну пісню сивих журавлів.

***

Під снігом сплять стежки й дороги,

І виноградні лози сплять.

Не сплять лише мої тривоги,

Питанням болісним ячать:

«Чи не пускають заметілі

Тебе до мене, любий мій?»

Зимові ночі, білі-білі,

Колюче дивляться з-під вій.

Не нагадаю я про себе,

Та тільки у забутих снах

Твоє тривожитиме небо

Кохання зраненого птах.

***

Перегіркла осінь у калині,

Дні збігають по жорсткій стерні.

Вже тумани мерзнуть у долині

І горять шипшинові вогні –

Маячками світять сірим ранкам,

Що спішать до сонної землі. Покотилась місяця бляшанка,

Розчинилась у холодній млі.

***

Під ворітьми ночує тиша.

А жовтень золотим пером

Листи в далекий спомин пише.

І небо зоряне чоло

Все нижче до землі схиляє

Та обіця сезон дощів.

Тебе в цій осені немає,

Є тільки щем прогірклих слів.

Я заримую їх із сумом

Всіх перехресть моїх чекань.

Душі напнуті ніжні струни

Порвуться на вітрах прощань…

***

Печале, знов по душу ти мою…

Тобі самотньо в цю холодну зиму?

Ну що ж, заходь, я чаєм напою

І, заодно, зігрію змерзлу риму.

Присплю тебе розмовою душі.

Отак удвох, дивись, перезимуєм.

Прошу лише, не переходь межі

І не нагадуй про минуле всує.

***

ВЕРЕСЕНЬ

Синьоокий вересень зітхає:

Холодно стояти на вітрах.

Розгубившись в дальнім небокраї,

Жовті зорі падають на дах.

На алеях, де темніють туї,

Дзеркала калюж залишив дощ.

Осінь світ по-своєму фарбує,

А мені у душу впало щось:

Чи печалі, чи дощу краплина,

Чи тривога – та, що кличе в путь…

Десь у лузі жевріє калина

І комусь шепоче: «Не забудь».

***

Зайшло у хащі літечко і зникло,

Зоставило на травах теплий слід.

І стало на душі так сумно-прикро,

Немов осиротів цей білий світ.

Зухвалий вітер – осені посланець –

З дерев щокасті яблука збива,

А за плечима в нього жовтий ранець,

В який до часу він сховав дива.

***

Зимова тиша білим пташеням

Дрімає на моєму підвіконні.

Її вітрам сполохати не дам,

До неї простягну свої долоні:

Хай зачерпне з них трішечки тепла

Та відігріє душу самотинну.

…Змінивши раптом звичне амплуа,

Холодний вітер схлипує дитинно.

***

Пасе світанок вересневий

Туманів білих табуни

І осінь – горда королева –

Ліси обходить та лани.

На травах, на листочках – всюди

Печатки ставить золоті.

А вітер сум квітковий будить.

…Щем пелюстковий на воді.

***

Безсилі від утоми, в рідний край

З поверненням спішили журавлі.

Аж стрепенувся березневий гай

Від їхнього «курли» в ранковій млі.

Тим криком щемно серце обеклось,

Щоб зрозуміти біль усіх розлук

І відрізнити в щасті стоголось

Найвищу ноту відчайдушних мук.

***

ПОЕЗІЯ ЗИМИ

Хореями розбурханих снігів,

Верлібрами морозів і заметів

Зима ввірвалась в віртуальність снів

І ямбом надиха серця поетів.

Елегіями проситься у ніч,

Легендами увічнює алеї.

Ще вистачить у неї білих свіч

Для того, хто сонет складе про неї

***

Порвалися небесні вени –

І хлюпнув дощ, як із відра.

Спустіло місто, наче сцена,

Коли закінчується гра.

Дерева ляскають в долоні

І викликають день на біс,

А вечір б’ є у сині дзвони

І насувається на ліс.

Принишкли трави шовкокосі

І гамір стишили пташки.

…Спішить до мене спогад босий

Із позачасся навпрошки…

***

Пролітали журавлі над полем,

Понад лісом і понад рікою.

Так птахам судолося на долі –

Даль небесну краяти журбою.

Журавлі тепла шукали в світі,

І крізь сіль розлук пливли за хмари.

Їм услід віддаленіло з літа

Колосками спомини махали.

***

У веселому зошиті літа

Мокру крапку поставила осінь.

Вереснево-задумливі квіти

П’ють розбавлені тугою роси.

Срібні капці в воді прохолодній

Намочив необачливий Місяць.

Вітровії осінні голодні

Пошматовані душі вже лічать.

***

Я радість зустрічі дарую,

І болем втрати відгукнуся.

Не пом’ яну ніколи всує

Життя у безперервнім русі.

Когось сама я вибираю,

Троянд пелюстки оксамитні

До ніг кладу. Достоту знаю:

Стежки життя шипами вкриті.

А хтось мене шукає в світі

Через неспокій і тривоги.

Та ви усі для мене – діти,

Я вас веду. Бо я – дорога…

***

ЖУРАВЛИКУ, ПРОБАЧ

Мелодію сумну заграв скрипаль.

Пробач мені, журавлику, цей жаль

За тим, що наступила осінь рання

І небо сколихнув твій крик-прощання.

За те, що в серці твій лунає плач,

Пробач мені, журавлику, пробач.

Пробач, що із тобою не лечу,

Тобі услід лиш зболено мовчу.

Пробач мені, журавлику мій милий,

За те, що не зміцніли в мене крила.

За те, що в серці твій лунає плач,

Пробач мені, журавлику, пробач.

Пробач за те, що серденько щемить.

Нехай тобі, журавлику, щастить!

Пробач, що у твої нелегкі далі

Додам іще свої гіркі печалі.

За те, що в серці твій лунає плач,

Пробач мені, журавлику, пробач.

***

Жовкнуть рими, разом з часом

Поспішають в осінь.

Вітер – невгамовний красень –

Рве на шмаття просинь.

(Хмарами дірки латає

День в турботах звичних).

Обрій супиться над гаєм –

Хоч йому не личить.

Полином повітря гіркне,

Сум снують тумани.

А дощі співають лірно,

Вводячи в оману.

І душа журби цикуту

Цідить в змерхлі рими.

Осене, з тобою будем

Ми вже не чужими.

***

Забудь про завтра і про вчора

Та будь щасливим: тут і зараз.

У день високий ясночолий

Зрони любові ніжну парость.

І не лукав перед собою,

Що занудив цим білим світом,

Бо переймався світ тобою

І гоїв душу ніжним цвітом.

***

Сумує терен, синіми очима

Вдивляється в туманну далечінь.

У осені ночують під дверима

Безликі тіні віщих сновидінь.

Вони пророчать, що зима невдовзі

Скує цей світ і вибілить увесь.

Тому й сумує терен при дорозі,

Що сині очі згаснуть нанівець.

***

У зоряній колисці тиша спить

Та бачить сни – незвичні й загадкові.

Чомусь здалося, за якусь вже мить

Світанок зійде тепло-кольоровий,

Росичкою умиє білий світ,

Що посміхнеться лагідно-блакитно.

Нарциси, розкриваючи свій цвіт,

В пейзаж весняний впишуться тендітно.

***

Як мені зозуля пошкодує літ,

Я покину тихо цей зболілий світ.

Не візьму з собою ні журби, ні щастя –

Тільки неба сині: для душі причастя.

А на згадку людям я лишу пісні

(Наспівав мені їх дощ в осінні дні).

Три поставлю крапки у останнім вірші:

Допишу щось, може, у житті вже іншім…

***

А НАД УСІМ – СЛОВО

У венах слів – гаряче сонце:

Зігріє серце? Спопелить?

Я зрозуміти маю конче:

Чому мені цей світ болить?

Чому не можу просто бути,

Шукаю світла ув імлі,

І намагаюся збагнути:

Чому живу на цій землі?

Мабуть, тому, що світить сонце

І всіх любов’ю зігріва,

Тому, що за моїм віконцем

Ростуть дерева і трава.

Тому, що різнокольорово

Над світом райдуга встає.

А над усім: спочатку Слово –

Було, і буде, й нині є…

***

ЛИПНЕВИЙ ЗОШИТ

Метелик спурхнув кольоровий

Над пахощами ніжних квітів,

А сонце солодко-медово

Стікало у долоні літа.

Всміхався день, теплом зігрітий,

Розніжені сріблясті хвилі

Несла ріка в обійми світу.

Аж, раптом хмари густо вкрили

Розхристано-прозоре небо

Й сховали сонце в чорний кошик.

Десь гримнув грім: «Дощу вже треба!»

І падав дощ в липневий зошит,

Розписаний медами сонця,

Колоссями пшениці й жита.

… В моє просвітлене віконце

Дивилось літо, чисто вмите.

***

ДЕНЬ СПЛИВЕ

Тануть дзвони у небі високім,

Жовті айстри печаллю ячать.

Пригорнувся до серця неспокій –

Розставань неминучих печать.

Ніжним смутком озвалася скрипка

До дерев, до трави, до ріки.

На воді тихо скинулась рибка.

День спливе, зронить слід у віки…

***

СЛІВ МЕДИ

Слів меди солодкі – аж гірчать,

Аж від щему зупиняє подих.

А світи розлукою ячать,

А в очах – питання знаком – подив.

Слів меди розтануть на вустах,

Розіллються в серці гіркотою.

Я шукала щастя у словах,

А світи боліли самотою…

***

ЗДРАСТУЙ, ВЕСНО!

Білі клавіші ранку

Потривожили сон.

Увірвалися п’янко,

Серце взявши в полон –

Свіжим подихом вітру,

Журавлиним «курли»,

І заповнили світлом

Світ, який берегли

Зорі синьо-казкові

Від зневіри й імли,

Щоб сади вечорові

Від кохання цвіли.

… Здрастуй, весно-надіє,

Віковічна краса!

Все співа, все радіє:

І земля, й небеса…

***

Душа метеликом довірливим

Обпалить крила у вогні

Гарячих днів. А ніч докірливо

Холодним сяйвом у вікні

Мовчати буде. Тільки зоряне

Заплаче небо вдалині

В осінній степ, журбою зораний,

Де ходить спомин по стерні…

***

ТИ НЕ ЗНАЄШ

А чи знаєш, як тануть медами

Світлі мрії, що вже не збулись?

А чи знаєш, як пахнуть дощами

Гарні дні, що минулись колись?

А чи знаєш, як пам’ять снігами –

Біло-біло – сліди заміта?

Ти не знаєш, бо вже поміж нами,

Поміж наших небес – німота.

Ти не знаєш, бо ти – лише казка:

Хто допише щасливий кінець?

Не приходь більше снами, будь ласка –

В світі досить розбитих сердець…

***

Губила кроки ніч у тишу,

Сіріло небо у вікні.

Світанок спомин приколише –

Нехай лишається у сні.

Прокинуся у спів пташиний,

Забуду, мов торішній сніг,

Той погляд – що, мов небо, синій –

На серце синім смутком ліг…

***

ДОСТИГЛЕ ЛІТО

Розцвіло над достиглим літом

Сонце квіткою золотою.

А колосся пшениці й жита

Опадають під днів косою.

І горить на стерні колючій

Крапля поту важкої втоми:

Щоб з’явивсь на столі – пахучий

І пухкий- хліб у кожнім домі.

***

ПОЕЗІЄ

Поезіє – ночей святе безсоння,

Я дякую тобі за тишу тиш!

За те, що до мойого підвіконня

Із зоряних висот ти знов спішиш.

Даруєш серцю росяність думок,

А потім залишаєш біля ганку

Зі слів у рими сплетений вінок.

Поезіє, до тебе шлях крізь тернії,

Щоб для душі спасінням стала ти,

І щоб тобою висіяні зерна

Давали щедру парость доброти.

***

Я мріями мережу стежку долі

І небо пригортаю до грудей.

Коли душа заходиться від болю,

Іду у світ з піснями – до людей.

Мережу пісню сонцем і коханням,

Туман квітчаю ніжністю суцвіть.

Вплітаю в осінь весен сподівання,

Спиваю мудрість з келиха століть.

Із болю визріва душі прозріння,

Над піснею не владна навіть смерть.

А на межі неспокою й терпіння

Наповнюється серце світлом вщерть.

***

Спраглий день схилився над криницею,

Причастився чистою водицею,

Пригорнув до серця кущ калини

І в безмежжя степове полинув.

Дозріває золото-пшениченька,

Вітер травам запліта косиченьки.

Жайворонок голосно виспівує

Над спекотно-втомленою нивою.

Аж по груди день зайшов у полечко:

Колосочки, викохані сонечком,

Цілував гарячими вустами,

Доки нічка не прийшла зі снами.

***

ВЕЧІР

У кучерях верби заплутавсь вечір

І сині зорі срібряно дзвенять.

А думка на півкроці вже до втечі…

Птахи з сумлінням чистим в гніздах сплять.

Їм сниться сонце і безкрає поле,

Високий лет пташаток-дітлахів.

Настане час – вони злетять над гори

І полетять до сонячних країв,

Та понесуть журбу на крилах сильних

І рознесуть по світу тугу-спів.

… Високе небо в зорях синьо-синіх

Оберігає сонцесяйність снів.

***

Сонце котить дня колиску

І закочує за гори.

Вечір в’яже казок низку,

Вже з’явились перші зорі.

А із степу линуть співи

Цвіркунів несамовитих.

Берег правий, берег лівий –

Сяйвом місячним сповиті.

Випадуть медвяні роси

В ніч розхристану, як ноти.

Прийде ранок стоголосий,

Все почнеться знову… потім…

***

Об кригу мовчання

Не вдарю чолом.

В прозорість світання –

З одним лиш крилом.

До світлого неба

Я спомин тулю.

А гордість: «Не треба!»

А серце: «Люблю!»

***

І перше, і останнє слово –

Було народжене з любові,

Із рук матусиних, очей,

З безсонних, стомлених ночей.

Із колискової і казки,

Із посмішки, добра та ласки,

З терпіння, ніжності й тепла –

З яких душа моя зросла.

***

СЛОВО ТАРАСА

Провісницьке слово Тараса

Знов душу бентежить. Чому

Знов болем душа обпеклася?

А як же боліло йому?!

Як гірко було сиротині

В далекім чужиннім краю,

Як мрію плекав лиш єдину:

Побачити землю свою.

Неволі шляхи теренові

Поета вели до межі.

Та біль виливати у слові –

Потреба і поклик душі.

***

У ДИКІМ ПОЛІ

У Дикім полі – козацька доля,

У Дикім полі – козацький дух.

Життя віддати – за вільну волю,

За те, щоб вітер ворожий вщух.

Життя віддати, щоб жодна мати

Не проливала пекучих сліз,

Щоб щирій пісні із вуст злітати,

На щастя-радість лунати скрізь:

У житнім полі і в білій хаті,

В зеленім лузі і у саду!

В бою кривавім – життя віддати,

Щоб не пустити в свій край біду.

У Дикім полі – козацька доля.

У Дикім полі – козацький дух.

Козацький спадок – священна воля

(І аж співає забутий плуг!)

Козацький спадок – в борні здобутий

Ціною крові, ціною мук.

Хай ворог дужий, хай ворог лютий

Не простягає хижацьких рук!

У Дикім полі – козацька доля.

Козацька слава – живе в віках.

Хай процвітає крилата воля,

Летить над світом, неначе птах!

***

Причасти мене соком калини,

Пригости мене сонця медами.

Приголуб мене, нене Вкраїно,

Степовими своїми руками.

Озовись зі сторіч здаленілих,

Щоб душа вся пропахла євшаном,

І красою садів звереснілих

Полони мене, земле кохана.

Я ж до серця тулю твої рани

І твій шлях непростий тереновий.

Батьківщино моя, Богом дана,

Хай твій обрій святиться любов’ ю!

***

НЕСКОРЕНА ВОЛЯ

Вкраїно, нескорена воле,

Стражденної долі свіча!

Струмить у віках вічним болем

Прадавнього степу печаль.

Вітрами сумними розп’ята

Твоя солов’їна душа,

Що визріла з ружі і м’яти.

Кара тебе мова чужа,

Болить тобі жито побите,

Болять тобі сльози дітей.

І пам’ять, журбою сповита,

Тобі припада до грудей.

Ганьбили тебе у неволі,

Ти сяяла знов із пітьми!

Цвітуть та й не маки у полі:

Кривавими сходиш слізьми,

Вкраїно, засмучена нене,

Бо кожна краплина – життя,

Загублене в житі, і вени

Знов ріже тобі небуття…

Зринають із пам’яті знову

Картини нерівних боїв,

І бачиш, стікаючих кров’ю

Відважних і вірних синів.

«Мої козаченьки!» – кричала

Надірваним голосом трав.

А обрій налився печаллю

І дощ струни неба порвав…

Та віримо, люба Вкраїно,

Розправиш ти крила свої,

І пісня твоя солов’їна

Злетить над веселі гаї!

***

МОВА – ДУША НАРОДУ

Душа народу, щира, рідна мово!

В тобі – краса вкраїнської землі.

В тобі Тараса невмируще слово,

Ти промінь світла у холодній млі.

В тобі жага квітучої калини,

Дзвінкоголосе соло солов’я,

Осіннє небо, сумно-журавлине

І Лесі незабутньої ім’я.

Дзвени піснями й колосками жита,

Любов’ю сповнюй неповторний світ

І, мудрості віків росою вмита,

Оберігай козацький славний рід!

***

ДОНЬКА ПРОМЕТЕЯ

Квітку щастя – дивний папороті цвіт –

Не для себе: для знедолених шукала,

І любові зерня висіяла в світ,

Із зернини слово крицею зростало.

І було те слово – зброя проти зла,

І були у слові – мужність, правда й сила!

Пережити час свій піснею змогла

Жіночка тендітна, духом надкрасива.

Не зломила доля, йшла крізь сльози й біль

Прометея донька, і вогні досвітні

Осявали людству тих шляхів сувій,

Що ведуть до щастя у сторонці рідній.

***

КВІТКА ПАМ’ЯТІ

Червоні маки болісно цвітуть,

Горять на сонці, наче краплі крові.

Так хочеться до серця пригорнуть

Яскраву квітку й вірити, що знову

Чиєсь життя у жито не впаде,

Не заголосить тужно вітер в полі,

У небі сонце зійде не бліде

Від співчуття до сліз людських і болю.

Червоні маки гаряче цвітуть,

Чарують і зворушують красою,

Та містять у собі таємну суть…

Помолимось молитвою святою

За душі і полеглих, і живих,

За мир у всьому піднебеснім світі.

Щоб Бог зберіг від сил жорстоких, злих,

Й лиш для краси земля квітчалась цвітом.

***

БОЛІТИМУТЬ РУБЦІ

Війна мине і знову мир настане,

Навчаться знову усміхатись діти.

Земля і люди вилікують рани,

Та будуть довго ще рубці боліти.

Бо не всихають материнські сльози

(Тому й гірчить повітря полинами),

І крізь століття долинають грози:

То так ридають мами за синами.

Алла Ковалішина